ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКИЙ АЛЬМАНАХ "ТВОРЧІСТЬ МОЛОДИХ ПОЕТІВ І ПРОЗАЇКІВ"

Бути творцем чогось справжнього, щирого, живого, такого, щоб проникало у глибину душі, щоб змінювало уявлення про світ і дарувало радість – це мрія кожного поета та прозаїка літературно-мистецького альманаху. У даній збірці представлена лірична поезія та проза.

Приємно, що прозу пишуть молоді люди. Вона починається тоді, коли закінчуються емоції, закінчуються вірші. А тут бачимо хороших молодих прозаїків, у яких перспективне майбутнє. Яке ж літературне майбутнє України? Воно насправді вже почалося. Знайомтесь!

Бредик Ганна

Народилась у місті Хмельницькому.
Навчаюсь в Хмельницькому національному університеті на гуманітарно- педагогічному факультеті за напрямком «Філологія. Українська мова та література».
Є учасником літературного клубу «Роса». Поетичне натхнення прийшло до мене ще у шкільному віці та не покидає і досі.
Провідним мотивом у моїх віршах є – кохання. Пропоную вам доторкнутись до струн мого серця через запропоновану поезію.

* * *
ЛЮБОВ ЄДНАЄ
Холодні руки та гаряче серце,
Палкі чуття та раціо думок,
Він любить холод, а вона лиш спеку,
Для неї сонце, а для нього дощ.
Він, мов та ніч, холодна й неприступна,
Вона ж, як день, яскрава й чарівна.
Вона, мов янгол, послана із неба,
А він, як вовк, блукає по світах.
Для неї завжди пташечки співають,
І квіти розпускаються при ній.
А він, як ходить, все навколо в’яне,
І все живе вмира услід за ним.
Любов одна єднає все на світі
Дві різні долі, й різні два світи,
Вона приходить у саме лиш серце,
З’єднавши душі й помисли навік.

* * *
СНІЖИНКА
Я маленька, пухкенька сніжинка,
Витанцьовую гарно на склі.
Маю братиків безліч й сестричок,
Ми є дітками пані Зими.
Я чарівна та мила пір’їнка,
Полюбляю міцний морозець,
Хуртовина – моя то кузина,
Ну а дядько мій, пан Вітерець.
Та живу я на світі недовго,
Помираю від сонячних див,
І в чарівному танці зникаю,
Підіймаючись десь в височінь.
Я маленька, легенька сніжинка
Я чарую цей радісний світ.
Та щезаю я дуже швидко,
Не залишивши навіть, і слід.

* * *

Буткалюк Тетяна

Як виникає творчість?

У мене, як і у більшості людей, творчість виникає як наслідок після значного емоційного збудження, коли емоції досягають своєї вершини. Але насправді вершини вони досягають під час творчого процесу, коли підключається ще уява, і, особливо, натхнення. Багато творчих особистостей вказували, що чи не найголовнішим компонентом у творчому процесі відіграє цей непередбачуваний психічний стан, що зветься натхненням, або музою.
В дитинстві мене полонила магія прекрасного мистецтва – танцю, полонило це дивовижне поєднання різноманітних па із музикою. Я марила танцями, проживала у кожному танці все нові і нові почуття. Та навіть не могла уявити, що можна отримувати стільки задоволення від оплесків, від посмішок та захвату глядачів. Після цього хотілося літати….
Також натхнення я черпаю від споглядання за красою природи, або коли відчуваю надзвичайний стан закоханості, щастя, любові, суму, та навіть самотності.
У мене творчий процес досить довгий та болісний. Чи я задумала писати вірш чи прозу, я все одно обдумую кожне слово, кожну наступну дію. Але найгірше, що натхнення може бути зранку, вночі, під час поїздки, або коли просто йду по вулиці. А потім, коли я беру папір та ручку, воно раптом зникає, тобто бажання залишається, але без натхнення нічого не виходить. Ось такий болісний процес творчості у мене.
Однак, найголовнішою ознакою творчості є бажання. Якщо мати бажання, то ніщо не зупинить на перешкодах: чи то буде відсутність натхнення чи часу. Адже основним у творчості є задуманий кінцевий результат, оригінальне творіння.
Моїм оригінальним творінням є мій вірш, який я написала надихаючись спогляданням краси природи рідного краю.

* * *
Такі яскраві та прекрасні над селом зірниці,
І ясен місяць – мій хороший друг.
А ще в селі лікує душу від усіх недуг
Вода жива з дзвінкової криниці.
Тут роси зранку щедро каплями у полі
Кладуть цілунки квітам на уста,
А ніжне сонце возом котить у зеленії прекраснії поля…
І я живу у цій красі, дякуючи долі.

* * *

Вільчинська Наталя


Я, Вільчинська Наталія Миколаївна, студентка групи ФУМ–09–1 гуманітарно-педагогічного факультету Хмельницького національного університету. Почала писати вірші під час виконання творчої практики під керівництвом старшого викладача Коваль Таїсії Петрівни.

Як до мене приходить натхнення

«Натхнення входить в нас, як сяючий літній ранок, щойно скинувши тумани тихої ночі, забризкане росою, з заростями вологого листя. Воно обережно дихає нам в обличчя своєю цілющою прохолодою».
Паустовський К.Г.
Насамперед, я вважаю, що важлива складова творчості та й взагалі будь-якої справи – це натхнення! З натхненням можна не тільки писати музику і вірші, а й робити ранкову зарядку, прибирати квартиру, мити посуд, – з натхненням можна жити з ранку до вечора! Коли до мене приходить натхнення творити, я відчуваю, що «Все під силу, все виходить!». Роблю усе з ентузіазмом та із задоволенням.


«Натхнення — це вміння приводити самого себе до робочого стану»
О.С. Пушкін.
Важливо, також, вірити в себе, тоді справа йде легше. У стан натхнення краще входять ті, хто в себе вірить і хто свою справу вміє робити класно. Я привчаю себе бачити свої сильні сторони і успіхи, починаю з того, що мені зробити легко і тоді натхнення приходить швидше!
Інколи, коли, мені потрібно щось написати, я беру аркуш паперу і починаю щось писати, хоча б тези. Я роблю це як завгодно довго: до тих пір, поки не прийде натхнення. Найчастіше я сідаю за аркуш в гарному настрої – натхнення приходить саме.
Фізіологи підказують: для запуску оптимальної роботи мозку потрібен не повний спокій, а певний рівень рівного «шуму активності». Виспатися, заспокоїтися в медитації – корисно, але далі для натхнення творити потрібен «стартер». Маяковський найлегше писав, коли їхав у трамваї, наукові працівники люблять думати під час ходьби або спокійного бігу, Ейнштейн входив в творчий стан під душем, коли душ створював рівний шум і робив приємний масаж голови. Мені, наприклад, подобається писати слухаючи улюблену музику. Музика піднімає настрій і створює відповідну атмосферу, щоб творити.
Отже, натхнення творити приходить до мене у стані душевного підйому, сильної захопленості, наснаги. Надихає на написання тих чи інших рядків.
Бажаю усім наснаги та гарного настрою, гармонії із собою та побільше натхнення!

* * *
Малюю
в уяві щастя…
Яке воно? З ким і де?
Тримає
моє зап`ястя…
Зі мною без мене йде?
Малюю
в уяві долю …
Таку, як не знав ніхто.
Без сліз,
без вагань, без болю.
А кажуть, життя – лото…

* * *
І сніг, і дощ. Яка холодна дійсність.
Невчасний дощ, коли в душі мороз.
Пустий бульвар, а почуттям там тісно,
Вони зламались прутиками лоз.
Усе мовчить. На парасольку мокру
І сніг, і дощ іде, немов життя.
Усе змішалось нині, і вже вкотре
Дощем і снігом вкрилася земля

* * *

Войчук Катерина


Мене звати Войчук Катерина, народилася я 4 грудня 1991 року на Красилівщині. Закінчила Антонінську ЗОШ І-ІІІ ступенів у 2009-му році. Після закінчення школи, вступила до Хмельницького національного університету гуманітарно-педагогічного факультету кафедри української філології. Вступила саме сюди, тому що завжди мріяла бути вчителем, ділитися з дітьми тими знаннями, котрі вже четвертий рік отримую в університеті.
Особливо я захоплююсь читанням, тому можу це назвати своїм хобі, взагалі, мене цікавить ще багато речей, наприклад подорожі. Люблю дивитися на різні країни, вивчати їх культуру, звичаї, обряди. Планую об’їздити багато країн і написати якийсь чудовий пригодницький роман.

* * *
Зима-цариця накриває землю,
В танок пускає ніжних балерин,
Легкі пушинки падають, іскряться,
Проводять часу невловимий плин.
Зима нам безліч свят дарує,
Емоцій гору, аж на цілий вік,
А особливо настрій підіймає
П’янкий, жаданний Новий Рік.
Тож в Рік Новий, ми хочем побажати
Із неба ласок, омріяних висот,
Нехай Господь дарує життя-казку
А доля найдзвінкіших вищих нот,
Щастя нехай завжди у дім приходить
І руку простягає всій сім’ї,
Саме життя хай ласкою обходить,
І відкриває двері в різні обрії.

* * *
Зірка-чарівниця
Нічка настала, землю приспала.
Місяць на небі зорі цілує,
Він їх милує, він їх любує.
Кращую з кращих сам вибирає,
В кожну колиску до діток пускає,
Зірочка спуститься тихо із неба,
Ляже під боком, так, як і треба.
Цілую нічку за нами пантрує,
Цілую нічку колиску гойдає,
Сни кольорові всім посилає.
Тільки на дворі йде до світання,
Зірочка встане з раннього-ранку,
Місяць опустить їй диво-драбину,
Любить її наче батько дитину.
Зірочка тихо по ній підніметься
І на хмаринку спати вкладеться.
Спи моя люба, спи колоскова,
Бо цілую нічку, знову і знову
Будеш співати ти колоскову.

* * *

Волошина Катерина Валеріївна (Катрен):


Я є «абсолютною хмельничанкою» в повному розумінні цього словосполучення. Студіюю філологію в Хмельницькому національному університеті, я –переможець багатьох літературних конкурсів та предметних олімпіад, стипендіат Верховної ради України.
Пишу поезію, прозу і картини. П’ять років поспіль є актрисою студентського театру «Глорія», також я є президентом літературного клубу «Роса», створеного при «Глорії».
Маю погане почуття гумору і складний характер, люблю взуття, ковбасу і мультики.

* * *
З глибин народної моралі
До деградованих півслів
Сьогодні істини повсталі
Ведуть в народ своїх послів.
Епістола, що задрімала,
Заснула у пітьмі століть,
Умерла, вбилась чи сконала,
А ви, як хочете, живіть.
Метаболізм чи симбіоз,
Сентенцій розпад аморальних,
Іронія або курйоз,
Чи збіг обставин нереальних –
Задогматованість людей.
Істота гине не почавшись,
Від креативності ідей
Тікаєш, сам на сам зоставшись
Із клаптиком святої волі,
Торкаєш глибину думок,
Котрі сховались від сваволі
У неба синього куток.
Торкаєш щирість, правду, свято,
Кривавими сльозами вмиті,
Їх незліченно тут багато,
Душа і серце в слово влиті.
Зринаєш чистою душею
За небокрай, за небосхил,
На Україну, як в Помпею,
Незрима лине лава сил,
Але ж встояли гайдамаки,
Цинізм в борні не вбив любов,
І прагматичності ознаки
Дух щирості завжди боров!
Стояв Тарас. Один на сотні,
І Перебендя й «Заповіт»
Не захлинулись у безодні
Брудних над правдою побід.
Стоїть Тарас. Один навіки,
І Гамалія, й Єретик,
Священне слово – вірні ліки,
Душевний лікар – правди лик.
Народ, тримай свої моралі,
Не псуйте мову в півслова,
Серця давно уже повсталі,
Най не плямує полова.
Вдаряйте по останкам черні,
І дужче бийте раз у раз,
Руйнуйте скорення нестерпні,
Ми йдем, веди Тарасе нас!

* * *
Серед ранку туманного, дикого,
В сум’ятті політичних жахів
Люди йдуть на роботу з пиками
Невідмитих пролетарів.
І несе всіх ця хвиля брехонь,
І клекоче у всіх ураган,
Але мовчки і начебто зверхньо
Всі ідуть вчергове на таран.
Тільки лайки, і клоччя, і шмаття,
Алкоголь, нарікання, бійки.
Ми несем пострадянське прокляття.
І нестимем роки.
Десь в повітрі зависла стагнація,
Там трунар знов закопує мрію,
Хтось страйкує. Чергова демонстрація
Констатує
Мозкову атрофію.

* * *
Вино – як сеча.
Життя – як січа.
Любов – як втеча.
І ми – не вічні.
І келих повен.
Вона – як повінь.
І пахне ро́мен,
І тухне промінь.
Зелене буйство,
Життя палене,
Радянським дустом
Все змий із мене.
Палає спека,
Малює брудно,
Смішна й далека,
Проте відчутна.
Вдихаю безмір
Чорнильним струмом,
І пахне вечір
Твоїм парфумом.

* * *
Коли біль гарячими пальцями виколупує очі,
Із покровілих зіниць виростає блюзнірство,
Коли здирництво і презирство –
Захлинаєшся. Кара і злочин.
Серед єретичного блювотиння
Вивергаєш із себе крик,
Вже здавалось: нарешті звик,
Але десь все ще квилить сумління…
Трупні черви в беззубому роті
Обживають дводенне кубло,
А заслинене неба тло
Протікає крізь запах плоті…
* * *
Випала з простору і з синусоїди часу,
Прагматична свідомість підбадьорює день.
Осінь скидає фальшиву окрасу
І блідне у шумі пісень.
Десятком фарбованих ранків,
Рожевим розмаєм брехні,
Мільйоном дзеркальних уламків
Тече все в мені
Крізь призми своїх інтелектів,
Крізь суміш своїх одиниць
На сотнях тупих діалектів
До звужених мертвих зіниць

* * *

Кондратюк Дарина


* * *
ЛЕТЯТЬ ДУМКИ
Летять думки стрімким бажання,
Зустріти знову образ твій,
Зігріти покликом кохання
Тепло моїх шалених мрій.
Так часто в снах твій образ бачу,
На мить гублюсь у небуття,
Я не сумую і не плачу
Ти танець мрій мого життя.
І дуже часто я сумую
За тими днями і ночами
Бо, Ти, в житті моїм надія
І наші мрії будуть з нами

* * *
МОЄ КОХАННЯ
Моє кохання, наче казка
Що зігріває уві сні
І рук твоїх та ніжна ласка,
Твої оті дзвінкі пісні.
Коли згадаю ті хвилини,
Як поруч ми удвох були
І ті солодкі будні й днини
В житті барвінком зацвіли.
Та все те було, було з нами
І десь пішло у небуття,
А може в мандри, теплими краями
Під плином повсякденного буття.

* * *
ВЕСНА
Весна барвиста наступила
Веселим співом солов’їв.
Й мене з собою поманила
В квітучий краєвид степів.
Природа грається, іскриться
А стільки квіточок в трав!
І сонце ніжно так сміється,
Так солодко мені в душі.
Яка розкішна в нас природа
Красива, ніжна, осяйна
Поглянь,поглянь,поглянь довкола
З пташками грається весна.

* * *
МАТИ
Мати – ніжне і лагідне слово
Стільки у ньому тепла та любові,
Стільки ніжності у твоїх очах,
У срібнім волоссі, в чарівних руках.
Спасибі рідненька, що ти у нас є
За недоспані ночі, за серце твоє,
Що билось невпинно за кожного з нас,
За блиск у очах, які, наче, алмаз.
Міцного здоров’я зичимо тобі,
Ти найкраща матуся на цілій землі,
Хай чаша здоров’я твого не німіє,
Та здійсняться усі заповітнії мрії

* * *
ДОНЕЧЦІ
Моя ти донечко єдина,
Моє ти щастячко в житті,
Моя перлинка і надія,
Моє ти сонечко в душі.
Моя красива і тендітна,
Моє ти ніжнеє маля,
Моя ти квіточка розкішна,
Моя весела і смішна.
Моя ти донечко, зірочка ясная
Моя ти утіха і радість моя
Ти моє золотко, пташечка рідная
Тиха, спокійна, - ти доня моя.
За твоє щастя, вроду, долю
Я на коліна приклонюсь
І так тихенько, у молитві
За тебе Богу помолюсь.

* * *
ВІЧНА ЛЮБОВ
Любов – це дивне, ніжне і солодке почуття
Воно, як стимул, що змушує нас жити
Якщо на небі сяють: сонце, місяць і зоря,
То люди будуть одне одного любити.
А, може, це лиш просто – мрія
Здається, кожен хоче покохати,
Але чи довго ж буде це тривати?
У кожного із нас своя надія.
Ми любимо і хочемо любити,
Здається, любов – найвища з істин на землі
На щастя, кожному дано її відчути,
Й поринути із нею в небеса.

* * *

Кохан Анжела


Як виникає творчість

Творчість – процес особливий. Це насамперед діяльність людини, спрямована на створення духовних і матеріальних цінностей. Будь-яке справжнє мистецтво вимагає творчості. В моєму випадку це стосується мистецтва слова, а саме поетичного.
Важко уявити існування світу без поезії та прози. Адже це б могло призвести до зниження культури народу та духовного рівня особистості.
Творчість є важливою складовою мого життя. Вона, зазвичай, може виникати у різному віці, але якщо ти сама відчуваєш, що ти покликана щось творити. Необов’язково створювати шедеври, щось надзвичайне, а те, що тобі до душі, те, що приносить задоволення. У кожної людини відчуття творити приходить по- різному. В мене воно вперше з’явилося ще в ранньому шкільному віці. Тоді я просто хотіла перевірити себе чи зможу я написати поезію. І виявляється, що змогла. Незважаючи на те, що в тих віршах були вкладені іще дитячі думки, вони були по-своєму оригінальні та цікаві.
Натхнення творити приходить спонтанно. Бувають моменти, коли сидиш у кімнаті одна, а в голові кружляє безліч думок і раптом виникає бажання написати поезію, хоча навіть не знаєш про що. Тоді я підходжу до вікна і починаю творити.


Я надзвичайно люблю спостерігати за заходом сонця, дивитися на вечірнє золотосяйне небо, вслухатися у спів птахів, дивуватись красі кожної квіточки. В такі моменти життя для мене набуває сенсу. Ці явища мене надзвичайно зачаровують і надихають на творчість.
Трапляються моменти, коли душа переповнюється безліччю емоцій та вражень від реальної дійсності і тоді мені хочеться усі враження вилити на папір. Часто на створення поезії мене надихає кохання, дружба чи інші суспільні взаємини.
Отже, творчість – це процес непередбачуваний і вимагає від творчої особистості певної оригінальності та стилю.

* * *
Я живу

Я живу, бо просто хочу жити.
Я живу – Бог дав мені життя.
Я живу, аби посіять квіти
У саду, а не брудне сміття.
Я живу, бо я повинна жити.
Я живу заради майбуття.
І я впевнена, що зійдуть квіти,
Ті, що сіяло моє життя.

* * *

Кулік Аліна


Я, Кулік Аліна Юріївна. Студентка ІV курсу Хмельницького національного університету.
Почала писати ще у школі. Публікувалась у інформаційно-аналітичній газеті Старокостянтинівської міської ради “НАШЕ МІСТО” та у віснику Деражнянщини “ РОДИНОНЬКА”.
Як виникає творчість

Напевно, і досі немає однозначного розуміння творчості та шляхів її виникнення, адже це дуже індивідуальний і не завжди зрозумілий процес.
Кажуть, що творчість або взагалі не виникає, або виникає в будь-якому віці. А якщо не виникає – то, можливо просто немає поштовху для творчості? У широкому сенсі людина вимушена творити, а у вузькому не бажає. Саме потреба особи в самовираженні для свого задоволення дозволяє особі розширювати її творчі можливості. У деяких людей творчість трансфо рмується у повсякденну потребу, а ця потреба навіть у сенс всього життя.
Багато дослідників і творчих особистостей відмічають як необхідний компонент творчості особливий психічний стан, тобто натхнення. Особисто я раніше цього не розуміла, до того часу, поки не спробувала написати кілька віршів. Можу із впевненістю сказати, що натхнення виникає у самі несподівані хвилини, а не тоді, коли його чекаєш.


Бувають дні і навіть місяці, коли я не можу написати навіть двох стрічок, а бо ж все навпаки – за один вечір створюю кілька поезій, бо рядки самі складаються у голові. А ще я помітила те, що натхнення дуже часто з’являється пізнього вечора. Закриваю очі і ніби у сні, в голові крутяться різні слова, рядки, які самі складаються у вірш. Найголовніше у такі хвилини вчасно встати і записати рядки, бо якщо забудеш, то згадати майже не можливо.
Звичайно натхнення і бажання писати також цілком залежить від умов та емоційного стану. Коли все добре, настрій веселий, то чомусь нічого не виходить, і навпаки – коли сумно на душі, виникає бажання вилити все на папері.
Творчість – цікава, таємнича і незбагненна річ, яка щоразу дивує і допомагає зрозуміти світ. Проте, якими здібностями та талантами не володіла б людина, цього не достатньо, бо творчість перш за все – це безкінечний труд та боротьба.

* * *
МРІЯ
Намрію собі човника,
Маленького такого,
Й полину, десь у височінь
До неба голубого
Буду пливти над хмарками,
Великими й малими
Обійме мене сонечко,
Руками золотими
Коли ж настане ніченька,
Кружлятиму із зорями
Візьму у човник місяця
Із ріжками прозорими
Люблю частенько мріяти
Про човника й про небо
Невже, що краще може буть?
Ні, кращого й не треба.

* * *
БАБУСІ
Сивиною лягли вам на скроні,
Всі прожиті тернисті роки,
Вмілі ручки, біленькі долоні,
А як важко робили вони.
Все життя виглядали, мов сонце
Діточок і онуків малих,
І відчинене ваше віконце
Буде згадкою вічно для них.
Крізь віки, десь далеко у вічність
Сумний погляд пронизує сни,
Та в очах залишається ніжність
Наче скарб з нами завжди вони.

* * *
ОСІНЬ
Я не знаю, що сталось зі мною,
Знову серце, мов неживе,
Прагне тиші, тепла і спокою,
Тихим човником в мрії пливе.
Ти прийшла, і заснули всі спогади,
Сірий холод в волоссі блукав,
Ясне сонце і кращі надії
Він надовго з собою забрав.
Знову йду я знайомою стежкою,
Ось листочок додолу упав.
Може, був він твоєю сережкою?
Чи лиш просто у небі блукав?
В цю ніч, зорі всі стали колючими,
Тихо плакали квіти й сади,
Ти дмухнула вітрами пекучими,
Та благаю, до мене не йди!
Не лети в мою душу ще граючу,
І не руш там краплини тепла.
Не зову тебе, осінь палаюча,
Бо для мене ти – холод і мла!

* * *
І ЩО ЦЕ ЗА НАВЧАННЯ?
(Гумореска)
Телефонує бабуся до онука-студента.
– Здрастуй сину, ну як ти там. Не голодний? Ніхто не ображає? Коли додому приїдеш?
– Бабуню, все в мене добре, не хвилюйтесь. Навчаюся і відпочиваю. Вчора на дискотеку ходив, сьогодні в магазин ходив, мишку до ноутбука купив. Якщо завтра скутера поремонтую, то приїду. Передавайте привіт мамі і татові.
Говорить бабуся згодом з мамою студента.
– Ой, Надю, я вчора до нашого Сергійка дзвонила. Боже, Боже, і куди ви дитину віддали. Каже мені, що вчора ходив на якусь спартатєку. Це вже напевно до секти якоїсь записався чи шо. А сьогодні пішов якусь миш купляти. Та шо ж це таке, хіба більше немає що їсти? Може приїде казав, але треба йому якогось каучера справити. І шо це за навчання, мука якась…

* * *
РОЖЕВИЙ СЛОНИК
(Казка)
В одному лісі жив собі маленький слоник Фоня. Він завжди сидів у своїй хатинці і ніколи не бавився з іншими звірятами. А все через те, що слоник дуже соромився свого сірого кольору. Йому здавалося, що він найбридкіший серед усіх тварин, які мешкали в лісі.
Ось і цього сонячного весняного дня Фоня сидів у своїй кімнаті і спостерігав за іншими звірятами, які весело стрибали і грались.
– Які вони всі красиві, – журливо думав маленький слоник. Якби я хотів стати таким, як руденька лисичка чи хоч таким, як ведмедик… Вони всі різні і яскраві, а я сірий, неначе страшна дощова хмара, неначе мене взагалі немає. Я так хочу мати інший колір, щоб мене всі помічали і товаришували зі мною.
Дуже образливо стало Фоні і він гірко заплакав. Його гарячі сльози покотилися рясними струмочками на віконце і розбудили маленьку рожеву фіалку, яка росла у горщику. Глянула фіалочка на бідолашного слоника, і їй стало його дуже жаль.
Коли настала ніч і змучений слоник поринув у глибокий сон, фіалка визирнула з вікна і прошепотіла: “Подружки мої, квіти садові, прийдіть мені на допомогу, бо сама я не маю такої сили, щоб порятувати бідного слоника”. І враз біля вікна з’явилась велика квіткова галявина. Тоді квіткові красуні з’єднали частинки своїх пелюсточок і вкрили ними слоника.
Коли Фоня прокинувся, то не помітив ніяких змін. Він як завжди сумно поглянув у віконечко і раптом згадав, що має обов’язково відвідати сьогодні свою бабусю. Але як він це зробить? Як він вийде зі своєї хатинки? Довго не наважувався слоник, але нарешті набравшись сміливості, вийшов на вулицю.
Йдучи лісовою стежкою, Фоня натрапив на зграйку зайченят, що весело грались. Слоник хотів непомітно пройти, але незчувся як пострибайчики оточили його з усіх сторін. Дуже злякався наш слоник, адже він думав, що вони будуть насміхатись. Але зайченята чомусь мовчали і лише позирали на Фоню великими здивованими очима. Вони довго перешіптувались між собою, а потім наважились запитати у слоника:
– Ти хто? Що ти за істота?
– Я слоник. Невже ви взагалі про мене забули? – збентежено відповів слоник.
– У нашому лісі є лише один слоник Фоня. Тай колір він має сіренький, а не такий як у тебе, – відповіли здивовані зайчики.
– Як вам не соромно знущатися з мене. Хіба ви не бачите, що я сірий? – тремтячим голосом відповів Фоня.
Не витримавши таких знущань, слоник кинувся тікати. Зупинившись біля лісового струмочка, він присів і гірко заплакав. Трохи заспокоївшись, Фоня нагнувся над струмочком, щоб напитись води. Та раптом він дуже сильно злякався, бо побачив у воді щось схоже на себе, але не сіре, а яскраво рожеве. Він ще раз поглянув у воду і знову побачив ту саму істоту. Тоді маленький Фоня все зрозумів: рожевий слоник – це він. Його заповітне бажання нарешті здійснилось, тільки чомусь від цього було зовсім не весело.
– Як мені тепер бути. Ніхто мене не впізнає, всі остерігаються дивного створіння. Краще б я залишався сірим і непомітним. А тепер, я назавжди залишуся рожевим невпізнаним слоником. Довго журився Фоня, сидячи над струмочком, і струмочок також журився разом із слоником.
– Ну гаразд, я тобі допоможу, – ласкаво промовив струмок.
– Невже це ти струмочку? – здивовано запитав Фоня.
– Так, і я можу зробити тебе знову сірим, але ти повинен пообіцяти, що не будеш соромитись свого кольору і більше не ховатимешся у своїй хатинці.
– Добре струмочку. Я спробую не ховатись і потоваришувати з іншими звірятами, - радісно відповів слоник.
– Тоді напийся моєї водиці і знову станеш сірим.
– Дякую тобі струмочку.
Коли Фоня повертався додому, його зново зустріли зайченята. Побачивши слоника, вони підбігли до нього і почали розповідати про невідому істоту, яка видавала себе за слоника.
Фоня зробив вигляд, що нічого про це не знає. Зайченята запросили слоника погратись з ними у піжмурки і зовсім не знущались над ним, адже й самі були сіренькі. Цього наш слоник раніше просто не помічав, а тепер він подивився на все зовсім іншими очима, і зрозумів, що колір не має ніякого значення, а зі своїми бажаннями потрібно бути обережними.

* * *

Майстерчук Оксана


Я, Майстерчук Оксана Леонідівна,
студентка групи ФУМ-09-1 Хмельницького національного університету. Крім навчання маю багато різних захоплень. Одним із них є написання поезії і прози. Найбільше мене захоплює написання прозових творів, хоча поезія також займає певне місце у моєму житті. Вірші почала писати ще в школі. Надихнула мене моя вчителька української мови та літератури, яка дала мені почитати поезію Ліни Костенко. Ця надзвичайно талановита поетеса мене досі захоплює і надихає.
Поезія у мене різна : інтимна, громадянська, тощо. Також полюбляю писати гумор.

* * *
ФАНТАЗІЇ
Фантазії мої не знають меж
Та жити лише ними це не вихід.
Нічого кращого у них ти не знайдеш
Лише себе навік загубиш.
Лише в фантазіях ми дозволяєм те
На щоб ми не наважились ніколи.
Надіємось, що страх навік мине
Залишиться лиш впевненість і воля.
Фантазії мої – це лише міф,
Що допоможе пережити злами.
Ми хочем бути схожими на них
Вигадуємо тих, хто є не нами.
Фантазії мої – то є мій світ,
Який не має болю і страждання.
Там непомітний плин часу і літ,
Панує лише радість і кохання.

* * *
Любителі тварин
(гумореска)
В шинку за чаркою сивухи
Два куми диспут завели :
– Щось скажу я тобі, послухай,
Як в сина-лікаря були.
У мене серце заболіло,
До горла підійшов комок,
Як на полиці я побачив
Багато різних баночок.
Залиті спиртом ті звірята
І очі в них сумні-сумні.
Так було шкода жабеняток,
Що стало гірко так мені.
– Чого жалієте тих жабок,
Коли їх безліч навкруги!?
Якби раніше, куме, знав би,
То обзбирав всі береги.
– Не в жабах, брате мій, те діло,
До них мені то всеодно.
За СПИРТ мене душа боліла
Його відро, мабуть, було!

* * *
ПРИВІТАННЯ
За вікном зима сипле сніг
І мороз чимдуж припікає.
На поріг знов спішить Новий рік
Від душі ми Вас з ним вітаєм.
Як багато маєте студентів,
За раз усіх не перерахувати!
Десяток різних факультетів,
Усім цим треба управляти!
Отож бажаєм Вам терпіння,
Студентів кращих, не ледащих.
А другом буде хай везіння,
Бо ви для нас – завжди найкращий!
Ми любим Вас і поважаєм
За те, що робите для нас.
І Вас своїм порадником вважаєм,
Що прийде у важкий для всіх нас час.

* * *

Мисик Світлана


Я, Мисик Світлана Миколаївна,
студентка групи ФУМ-09-1 Гуманітарно-педагогічного факультету Хмельницького національного університету. Почала писати вірші під час творчої практики під керівництвом старшого викладача Коваль Таїсії Петрівни.

Як виникає творчість у мене
Без творчості – нема життя.
П. Тичина
На мою думку, у кожному із нас живе поет, бажання творити прекрасне, любов до мистецтва слова. Щодо мене, я люблю поезію, люблю насолоджуватися її милозвучними рядками, уявляти, відчувати по-своєму все те, що хотів донести до читача автор, адже «поезія – це все, що є щирого і задушевного в усьому» –
Л. Костенко.


Натхнення, крилата муза, частий гість поетів, художників, композиторів, скульпторів та інших творчих людей. Буває, прилетить, сяде тихенько на плече, і одразу хочеться щось творити, писати, співати, малювати. Іноді вона може приходити в найнесподіваніший момент, скажімо, коли ми їдемо у громадському транспорті, граємося з дітьми, або миємо посуд.
Знаменитий іспанський поет Борхес на цей випадок постійно та всюди носив із собою записник. А Леся Українка творила свої безцінні шедеври саме у ті миті, коли їй дошкуляла неймовірна лихоманка.
Мабуть натхнення приходить десь на рівні підсвідомості. Це відчуття окриленості робить людину щасливішою. Так, на думку Д. В. Винникота, творча діяльність – це те, що забезпечує здоровий стан людини. Творчість – це те, в чому людина може здійснювати свою свободу, зв’язок зі світом, зв’язок зі своєю глибинною сутністю. Але й доволі часто трапляється так, що натхнення не приходить тиждень, місяць, рік, тобто настає «творча криза».
На мою думку, натхнення майже ніколи не приходить відразу, а вже в процесі роботи, коли ми починаємо щось робити, писати поезію чи статтю, малювати картину та ін. Коли я беру до рук олівець, я ніби сама налаштовуюся на творчу хвилю – «хто стукає, тому відчинять». Вмикаю спокійну музику, у голові пробігають різні картини мого життя, мій стан свідомості начебто змінюється і на папері з’являється рядок за рядком. Так у мене виникає моя творчість.
Але все таки, звідки береться те натхнення? Може від Бога, адже будь-яка справжня творчість – процес майже сакральний, містичний, коли людина-творець перетворюється на олівець в Його руках. Її вже не має, є просто творчість, поет перетворюється на римовані рядки.
Бажаю всім віднайти своє натхнення, чи то до роботи, чи до відпочинку, чи взагалі до життя. Творімо прекрасне, адже, як сказав Вольтер: «Поезія – музика душі.»

* * *
Птахом лину у далекий той край,
Де мого дитинства веселий розмай,
Де ллється музика дзвінка
Із синьоокого струмка,
Де плавають у небі дивні квіти
І де щасливі та веселі діти.
Але до краю того ніхто вже не вертає –
Дитина виростає та часто забуває,
Що був колись веселий край –
Дитинства світлого розмай.

* * *
Іде дитина по шкільній стежині.
Вишиває мати рушничок дитині.
Коли дзвінок останній продзвенить
І прийде та сумна і довгожданна мить,
Пов’яже ненька вишиваний оберіг,
Щоб він дитя її усе життя беріг.

* * *

Павлюк Анастасія


Я, Павлюк Анастасія Олегівна, студентка групи ФУМ-09-1 Хмельницького національного університету. Писати я почала в 5 класі, зокрема це були дитячі п’єси, казки та вірші. Зараз у моєму творчому доробку переважає інтимна лірика.
В перспективі є бажання творчо розвиватись та вдосконалюватись.

Як виникає моя творчість
Моя творча лабораторія – це моя голова. Вічний механізм думок, роздумів і почуттів, вміло настроєний зачіпати саме ті нотки душі, які навчилися вироджуватись у слова.
Мабуть, треба бути неабияким зухвальцем, аби насмілитись виражати себе у поезії, у надмові, яка володіє надсилою.
Найчастіше рифму на своєму горбі мені приносить чорна заплакана панночка, яка не лишить мене в спокої доти, допоки я не спишу хоча б два аркуші. Вона допомагає вивільнити морок зсередини, не даючи йому стати гірким осадом і пошкодити мою ще не зовсім міцну захисну оболонку.
Щось дуже могутнє живе в моїй свідомості, що змушує щоразу закохуватись у весну, радіти або ненавидіти кожен новий день, робити щось шалене і необдумане. Усю прозаїчність обставин цей генератор перетворює у трагічну історію, чи чарівну казку, або просто потік красивих слів, гарніших за реальність.


Натхнення завжди викликає сильна емоція, прояв естетики, ностальгія, або нове почуття. Але ніщо так не розцарапує душу, краячи її на кільканадцять протиріч, як ніч. Вона надає виключне право зупинити шалену рутину, і залишитись сам на сам із собою. Такі особливі миті вводять невеличку інєкцію гармонії в незрозумілий світ нікому непотрібних запитань, живучи на сторінках нікому непотрібного зошита.
Мені здається, що поки лише дві справжніх догмати вдалось зрозуміти. Перша – це біль втрати близької людини, і не просто якогось ванільного юнацького почуття, а справжньої втрати, назавжди... Хоч як це не цинічно звучить – саме такий матеріал найбільш придатний для поезії, бо він є невичерпний і дуже колючий, у ньому багато справжності і жорстокості буття. Друга – то здатність кохати, але що гірше – закохуватись, бо це непередбачуваний і некерований стан, навіть трохи дурнуватий. І що найголовніше – не завжди вчасний. І коли обставини в житті не дозволяють бути собою, вірші спокутують всі мої гріхи, перетягуючи гирю гріховності з тілесного на духовне.
Вірші – то мої діти, моя сповідь, моє те, що вище неба... Сходинок на мій Парнас ще дуже багато, але з кожної я беру трохи досвіду та ідеальності в своє життя, урізнобарвлюючи його і роблячи не таким, як у всіх.

* * *
Вже не вулкан, а так, – застигла лава.
Холодний дотик спопеляє до кінця.
Ти на дивані, на столі холодна кава.
І я, недавно з-під вінця…
Спресоване повітря, чорний морок.
Наш час, затиснутий каблучкою в руці.
Табула раса. Знову розійдемось в вівторок.
Для мене ти – потерте фото в гаманці.

* * *
Вечір з місяцем грав у містерії,
Мене раптом ця гра наполохала…
Серце билось в шаленій істериці, –
Хлопче, знаєш, я в тебе закохана.
Я не можу у цьому зізнатися,
Бо мій флірт не сповідує взаємну.
Тож майбутнє ніколи не станеться.
Ми часу так багато вже згаяли.
Знов вишукую в погляді ніжності,
У п’янкому, а може і п’яному…
Я не бачу в тобі необхідності,
Але ти заліковуєш рани.

* * *

Садігурська Ольга


Садігурська Ольга Юхимівна
народилася 25 липня 1991 року в місті Хмельницький. Закінчила математичний клас міського колегіуму імені Володимира Козубняка. Зараз навчається з напрямком «Філологія. Українська мова та література» в Хмельницькому національному університеті.
У минулому переможниця та призерка багатьох міжнародних і українських змагань зі спортивно-бальних танців. Джерелами натхнення для творчості може бути поезія, музика, кохання, хобі. Зараз захоплюється журналістикою, планує стати редактором і педагогом.
Є однієї артисткою у студентському театрі «Глорія».

* * *
З Новим 2013 роком!
Білим мереживом на склі
Вишитий чарівний візерунок,
То в танку сніжинки-кришталі
Виточили новорічний подарунок.
Глибокої мудрості символ,
Інтуїції, зцілення та знань.
Водяна Змія вступає в силу
Час настав для святкувань.
З Новим роком Вас вітаємо!
З роком щастя й перемін!
Хороше неодмінно загадаємо
Під святковий курантів дзвін.
Забудьмо образи й нещастя
Тільки здоров’я, радості, кохання.
Тепло сердець даріть Ви часто
Сміх і здіснення таємного бажання.
Присвячений Т. Г. Шевченку

* * *
Шевченкова Біблія
У наших свідомих серцях,
Навік закарбований образ правдивий.
Любов лиш і біль перетнулись у сірих очах,
Усмішкою мовить творець мовчазливий.
Минають віки й патріоти землі,
Шевченкову Біблію горнуть до серця,
Шукають духовні й моральні ключі,
Коли ж то надія на струнах озветься.
Нащадки! Бережімо той світлий промінь,
Що батько любим дітям заповів.
Нехай іде життям в країні гомін,
Століттями перегук кобзаревих слів.

* * *

Станіславова Ольга


* * *
Крихітний, тендітний, такий земний
і в той же час, магічний.
Той пролісок, що першим бачить сонце.
Яка у ньому сила, жага є до життя.
Всі перешкоди, все він поборов.
Побачив світ – оте чудне цвітіння,
серед снігів, морозу і вітрів.
І пестить пелюстки,
яскраве й тепле сонячне проміння.

* * *
У бистрі води, відпущу думки.
Нехай пливуть у невідомі далі.
Незримий рух змарнілої руки
Звільнить від пут розпуки та печалі.
Вода назавжди змиє всі гріхи,
Очистить тіло й душу від страждання.
Мутний потік величної ріки
З собою забере ті покаяння.

* * *
Душа?! – Мінлива то істота.
З легкого поруху подій,
то бідна й чорна, як голота,
то переповнена надій.
В одних вона легка і світла,
у інших – як скала міцна.
Ота грайлива та привітна
А інша чорна як зола.
Та все ж душа – вразлива діва.
І лиш доклавши всіх зусиль,
пізнати зможеш того дива…

* * *
Закутавшись у покривало мрій,
лежу неначе у прозрінні.
Я бачу світ, такий чудний,
ясний та легкий в розумінні.
Де щастя є, і є прощення,
немає горя, сліз і мук.
Я вірю в наше сьогодення,
бо все це діло наших рук!

* * *

Сторожук Марина


Сторожук Марина Анатоліївна народилася 1 лютого 1992 року в місті Красилові Хмельницької області. Закінчила «Красилівський НВК І-ІІІ ст. та гімназія» у 2009 році. Зараз навчається в Хмельницькому національному університеті за напрямком «Філологія. Українська мова та література». Неодноразово приймала участь в олімпіадах, була учасником МАН. Любить читати, бо книги і життя є найголовнішими джерелами її натхнення. Є учасницею студентського літературного клубу «Роса».

Як виникає творчість?
Уже з глибокої стародавності мислителі напружено шукали розгадку таємниці феномена творчості. Неодноразово було поставлено питання про те, невідоме, невідчутне, що рухає до створення якісно нового, досі небаченого. Творчість – це створення принципово, якісно нового. Це вихід за межі старого, вже створеного раніше, це з наукової точки зору. У мене творчість виникає коли я приймаю ванну, так, як у божевільних поетів чи у Ейнштейна. Спочатку у голові виникає один рядок, який я потім домріюю і виходить цілий вірш.

* * *
Моя кімната, сповнена думок,
І всіх їх розігнати сама мушу.
Без тебе я, як зірваний листок,
Коли впаде, продасть асфальту душу.
Хочу торкнутись я твоїх долонь.
Люблю тебе всім серцем, до безтями.
І лиш прошу, не погаси вогонь,
Який в очах палає вже роками.

* * *
Початок літа. Шум авто. Юрба.
Оркестр грає свою пісню гучно.
Екстаз… Все, я залишилась одна,
Зробив ти все, щоб стало мені сумно.
Тепер ходжу мов тінь серед людей,
Шукаючи все правоти моралі.
Надію маю, що настане день,
Коли ми знову будемо кохані.

* * *
Безмежною вуаллю перифраз,
Ми йшли удвох, знайомою дорогою.
Я не могла промовить й пари фраз,
Все тішилась, що поряд йду з тобою.
Ми йшли удвох і чули тихий дзвін,
Що дратівливо так лупив по скронях.
Та, що той дзвін, адже, є поруч він!
Хто мою руку держить у своїх долонях.
Я все раділа дивлячись на нього,
Такі знайомі очі, голос, сміх.
Десь чула й бачила його, тепер вже мого,
Його своїм я називаю, це ж не гріх?!
Десь бачила розкішне це волосся,
Чарівний погляд і п’янкі вуста.
А, може, це мені все так, здалося?..
Або я мріяла, чи бачила у снах.
Ні-ні я чітко пам’ятаю ранню осінь,
Сумні алеї й тисячі листків.
Так тихо, і людей не було зовсім,
Лиш ледь помітний тупіт його кроків.
Безмежною вуаллю перифраз,
Ми йшли удвох, знайомою дорогою.
Я говорю все більше і більше фраз,
І тішуся, що поряд ти зі мною.

* * *

Фриз Інна


* * *
УКРАЇНА
Що сталося з тобою, Україно?
За що ти знову проливаєш кров?
Ти тільки-но піднялася з руїни –
В руїну перетворюєшся знов.
Куди зникає мова солов’їна,
За котру так боровся наш Тарас?
Без мови це вже буде не країна...
Але ніхто не хоче чути нас.
Ми твої діти, вільна Україно!
І вкотре ми відстоїмо тебе!
Бо наша мова – світла і нетлінна!
Бо дух шалений нас вперед веде!
Україно! Рідна наша мати!
Ти не корилась – й зараз не корись!
І буде наша мова скрізь лунати,
Жар-птицею полинувши увись!

* * *
Ну от і все, і ми з тобою
Чужими стали назавжди,
Не знаю навіть, що зі мною,
Та не потрібен мені ти.
Вночі не плачу я в подушку,
Не згадую твої дзвінки,
Мої навік покинув душу
Твій образ. І твої листи
Мені нічого не говорять,
Я не читаю між рядків
Колишній той солодкий погляд,
Котрим ти все сказати вмів.
Я не забула, пам’ятаю
Усе, що було тоді в нас…
Та все-таки тебе кохаю
Я вперше і в останній раз!

* * *
Вечеря
Дід із бабою удвох
віку доживали,
У селі понад рікою
хату вони мали.
Якось дід, узявши вудки
і відро велике,
Поплентався за городи
наловити рибки.
Баба юшки наварила,
до столу подала,
Разом з дідом за стіл сіла
і їсти почала.
З ложки сьорбає бабуся,
примружила очі,
А дід ложку облизавши,
до баби підскочив
Та як трісне бабі в лоба
ложкою тією,
Баба мало не вдавилась
юшкою своєю.
– Що ти робиш? Ти сказився? –
баба закричала,
Я від твого нокауту
ледь під стіл не впала!
– Бо ти, бабо, сьорбаєш,
це мене дратує!
До вечері баба сіла,
юшечку куштує,
Потихеньку розмішує,
потім в ложці студить,
А дід бабі вдруге в лоба
ложкою як влупить!
– Та тобі на старість, діду,
клепок вже бракує!
– Вибач, бабо, як згадаю,
так знову дратує!

Головний редактор:
викладач курсу «Основи літературної творчості»
на кафедрі української філології
КОВАЛЬ ТАЇСІЯ ПЕТРІВНА